• ↓
  • ↑
  • ⇑
 
01:23 

Погляд з середини

В нашому сьогодні аж надто багато поезії. Дожилися, правда ж???
Надлишок римованих рядків, білосніжних віршиків, недоладних рекламних слоганів та пісеньок ріжуть в очі.
Пишуть всі. Бідні строфи якось все ж витримують то перенаповненість, то суцільну нестачу слів, особливо слів хоч з якимось змістом.
Можливо, світ вже давно закутаний саме в таку поезію. Але я щиро надіюся, що вона ще не встигла просякнути його повністю.
Куди не кинься в Інтернет-мережі - суцільно одні поети зі своїми шедеврами. Сотні відгуків: "Круто!", "Класно!", "Шедевр", "Ото да!" і тому подібне. Майже ніде ніякої нормальної критики. Позитивної чи негативної, але відносно об'єктивної.
Ці поети пишуть про власне "Ох" на 47 рядків, в результаті так нічого і не сказавши.
Добре було в минулих століттях: якщо ти хотів похвастатися своїм літературним доробком - повинен був розповсюдити його особисто. В нашому ж випадку мережа служить замість самвидаву.
Ну може вже краще тоді писати прозу? Почати з власного щоденника і поступово розвиватися? Можна знайти більшу територію, щоб розігнатися, та й прозаїчні твори якось легше сприймаються пересічним читачем.
А так псується поезія.
Ні, існують хороші молоді, майже нікому невідомі поети, які пишуть гарно, влучно, вміло. Приємно бачити, як дорослішають їх твори. Я впевнена, що в їх доробку творчому є теж багато недоліплених варіантів, та вони собі спокійно відлежуються в блокнотиках чи на диску Е, а не виложуються на загал.
В нинішніх аж надто молодих поетів дуже гарні псевдоніми. Але, на жаль, це так рідко відповідає їхнім творам.
Порада: постарайтеся пожити хоча б місяць так, наче ви позбавлені електроенергії та мобільного покриття. Проживіть дні, для народження поезії. А не створюйте її задля швидкої смерті.

22:21 

Зустрічі. Рідкісні.

Зустрілися друзі. Бачимося ніби й часто, а насправді то схоже на якісь здибанки - навіть не розмовляємо ні про що толком.
А скільки ж тем для розмов є??? А скільки слів ми не скзали лодне одному? Та й не кажемо й досі... А за роки назбирується всього ж.
І от вона - зустріч. І, звісно, п'янка. Я взагалі п'ю рідко, і то тільки вино або якісь дорогі напої, а з вами і горілка за 28 грн - смакота)))
Напилися, навеселилися - і так добре було. А виговорили ж то скідьки? Згадали практично все, що було недосказаним... Навіть плач з диким ржачем поєднати зуміли...

Ми типові друзі, прикладів яких безліч у світі. Але ви в мене такі одні! Чудні ж мої. Чудні...

@музыка: Усатый нянь "Ла-ла. Ла-ла-ла. Ла-ла-ла-ла-ла..."

03:29 

Ця ніч

Це не6о! Боже ти мій, це небо…
Неосяжний простір… Мільярди мільярдних мільярдів сяючих вогників на чорному полотнищі. Що прекрасніше за вас? Що змістовніше? Мабуть, лише тиша, лише пустота…
Скільки ас під вами було? Ви бачили як добре, так і погане. Ви були свідками всього того, від чого так «никаємося» ми – прості люди.
І ось – моє свято – мій день народження. Колись мама мучилася цими ночами, вона плакала, кричала – бо я йшла й цей світ. Може не дарма були всі ті сльози, хто ж зна???
Ви зберігали спокій, так як і зараз. Тільки вже минули роки. Для вас – це мить, а для нас – велика частина нашого життя. Якщо я проживу ще хоча б тричі цю кількість років – то вже буде приводом для веселощів. Якщо ж ні – теж треба радіти, можливо, я вже буду серед вас.

О зорі! Мою душу ви зараз, певно, теж бачите. Бачите й чашку чаю на столі та дві цукерки поруч. А ще листи, книги, флешки, телефони, комп’ютери… Це саме те, що тримає нас тут. Це оті цепи, які приковують наші шиї до землі. Ми брязкаємо ними, тягнемо тяжкі камені за собою. Хоча й не всі тягнуть…

Я ж намагаюся. Хочу високо. Хочу до вас… Або хоча б бачити вас, але не випадково (так, як сьогодні). Хочу бачити і насолоджуватися.

Кличте мене, зорі! Тягни мене до себе магнітом, небо! Не покидайте саму отут.
Або хоча б попереджайте, коли будете кидатися одне одним – я приготую бажання. Постараюся навіть навчитися формулювати мрії у короткі речення.
Бо мені ж зараз в дорогу… З року в рік я все старша. І те, що декілька років тому здавалося таким далеким насправді вже дуже близько. Воно вже шепче у вухо, щоразу нагадуючи про те, що десь чекає мене.

Майбутнє… Зорі, а може ви і дійсно є нашим майбутнім? Може ми, оці, що ходять по Землі, насправді існуємо лише для того, щоб колись стати вами? Якщо це так – то я не проти.

Парадокс: спочатку згораємо тут, щоб потім вічно горіти там. І горіти, до речі, холодом…

З Днем Народження…

23:45 

Так ото, що я хочу сказати…
Пам’ятаю котрусь з серій «Друзів». Там Фібі, досягнувши, здається своїх тридцяти років, знайшла список, написаний нею давним-давно. А було в ньому те, що б вона хотіла мати в майбутньому.
Життя летить – і, мабуть, таки треба щось на нього планувати. Не хочу вникати в деталі квартир-чоловіків-машин-квіточок. Вдамся до великих планів.

Так ото до чого я веду…
В свої сорок я б хотіла:
1) повністю працювати лише на себе. Можливо, для громади, але не під кимось;
2) мати декілька власних кафе-пабів, де б грала чудесна музика, готувалася смачна ароматна кава, а меблі були б з темного дерева;
3) щоб на моїй власній землі десь на Кримському півострові вже починали підніматися виноградники, а згодом смакувати вином та спостерігати західне сонце;
4) а ще хочу підтримувати книговидання, і навіть якщо це явище через 10 років зникне зовсім – я буду сама передруковувати та давати книги людським рукам та полицям;
5) і таки вже з’їздити в Монте-Карло – мрію останніх своїх чотирьох років.

Дорогий список, що ж ще сказати. І тато ж в мене – не нардеп. Пора відкладати гроші – в мене два десятки років на все це. А плюс же ще багато деталей…

1.08.2012 р.

03:15 

Нарешті!

Хочу на море!!! І їду на море!!! Нарешті! Все сталося, як мріялося, як хотілося...
Як буде там - ще не знаю. Надіюся, якнайкраще!!!
Південна Одеса, я вже з тобою. Прийми мене з моїми подругами якомога рідніше!
Ай... І в поїздку вже зранку...

02:08 

Лишились лише спогади. І не накручуй себе))))

Приїхала... Докотилася до домівки, лишивши позаду постійне щастя та спокій.
Та тут ще щастя привалило (інше вже) - закохалася... По вуха вклепалася у те море, те сонце, відпочинок. А ще у того малого.
Знайшла ж час?! Смішна, чесно. Вдома - хлопець, а то лише невеличкий курортний роман, хоча й самого роману як такого не було. Щоправда сказати "Я люблю тебе" хотілося вже в наступний вечір.
А зараз між нами нічого й немає. Хіба що лише мої думки. А ще різні країни, 2 тисячі кілометрів, різниця в смаках, у вподобаннях, і вік.
Ще один малий, про якого я буду довго пам'ятати.

16 серпня 2012 рік

02:11 

Наша Свобода Слова. Україна

Байдужість до всього, що робиться проти нас – ось спільна риса, мабуть, більшості українців.
Яскравий приклад: сьогодні відбувалися масові зібрання на підтримку телеканалу ТВі. Я щиро надіюся, що в Києві цей захід таки вдався хоч трошки. Бо периферія – глухо мовчала.
Я спеціально вийшла в центр задля висловлення підтримки телеканалу. І що ж я побачила – трошки більше десятка мужчин біля плакату ТВі (вланоруч написаного). Я подивилася на них, вони – на мене. І що? Хто і що збирається добитися?
Я готова була підписувати вимоги до Президента, бути частинкою маси, яка б, як мінімум, просто голосно покричала на підтримку каналу. А в результаті – мною була зрозуміла лише моя недоречність там.
Ну я не можу повірити, що в багатотисячному місті лише 20 людей дивляться нормальні канали по телебаченню. Що вся молодь зациклена лише на тусні, серіалах та М1 – я теж повірити не можу.
Натомість громада презентує мені це в найяскравішому можливому прикладі – байдужості.

20:02 

Парадакс

Кумедно так.
Ніколи не признавала, коли після розпаду стосунків, хочеться якось напакостити колишнім.

А тут хочеться!!! Заледве стримуюся.
В голові всякі дивні ідеї попускання, придумуються монологи, розкручуються конфлікти.

Та ну, я ж добра. Але в голові слова:
"Я ласкал твою шейку ногтиком
Поливал твое тельце дождиком"
Ну і як непропошлити?)))

02:18 

Початок

Та я ж ніби комунікабельна. Балакуче, позитивне дівча. Я не сиджу в куточку і не нию, йду легко на контакт.
І тут ось...
Зрозуміло ж, треба робота.
Зрозуміло і те, що її треба знати.
Одне, друге, п"яте, десяте...
Дзвінки, співбесіди...

Холєра, - те, що відносно нормально підходить і умови хороші - офіціантка.
О, про це я мріяла давно! (іронія)

І тут проблема - виявляється, мені тяжко трошки з новими людьми. І в колектив "влазити" треба буде дуже вміло.
Цікаво, що стикнулася я з цим аж в 19. Раніше ж легко було.
Що це???

18:01 

Патріоти

Риюся на diary.ru.
Я то розумію, що це російський сайт, але так хочеться тут щось своє знайти.
Рилася, переглядала чужі записи - все іноязичне.

Шкода.

Слава Україні!!!

01:39 

Просто треба щось написати.
Лінь докотилася до тієї стадії, що я вже нічого не пишу ніде, не читаю, не вчуся, на роботі так ото, на особисте життя забила.
Просто проживаю дні. Найчастіше вони - пусті. Тобто з тобою весь час щось відбувається, ти в якомусь русі, серед людей - та насправді (бррррр) сама.


Сьогодні ходила в театр. Сама. Не було з ким туди йти.
Десятки нових знайомих, а ще поруч знайомі, які вже стали друзями, і ще багато всіх - а пішла сама.
І в парк ні з ким піти, і на каву... І просто ні з ким.

Емоційно вбиваю себе тошною музикою. Вона хороша, але тошна.
Якщо комусь цікаво, засядьте за неї.
(хочеться, щоб хоч тут стало комусь цікаво)
1. Lynyrd Skynyrd – Simple Man
2. St Lucia - All Eyes On You
3. memoryhouse - caregiver
4. Pink Floyd - Obscured by Clouds
5. Glen Porter - The Life
6. Etro Anime - Let It Go
7. Katie Melua - Spider's Web
8. Poets of the Fall - No End, No Beginning
9. King Crimson - Epitaph

01:40 

Моє сьогодення

Я знову закохалася у дим. Цей раптовий проблиск світла у сірості спонукає сяяти десь там в середині.
Так дивно, коли ти штучно придавлюєш всі зовнішні фактори, що діють на тебе. При чому, це дійсно лише штучна видимість. Те, що я відмовилася від проблем зовсім не означає, що їх немає.
Але я закурю - і все чудово. Хоча б на три хвилинки Всесвіт заповільнюється, а я в ньому зупиняюся взагалі.
В ті миті тільки думки без перестанку лізуть в мізки, але на тому все і закінчується, бо я навіть не в змозі їх записати.

В голові крутиться Керуак зі своєю книгою, головний герой якої, наче тінь ходив за цікавими людьми. Іноли я ловлю себе на думці, що я теж лиш тінь. Шкода тільки, що більшість людей поряд - сірі.
Аж напрошується висновок: тінь ходить за іншими тінями. Та я ще забула про постійне відчуття швидкого заходу сонця.

Ех, дурне дитя... Живи! Життя ще є - і це найпрекрасніше, що може бути!

@настроение: хренове

01:58 

Монолог

Про що ти думаєш цим зимовим вечором?

Десь там під теплою ковдрою, тримаючи в руках чашку з гарячим чаєм, в твоїй голові, мабуть, теж літають кольорові повітряні кульки...
Якісь спогади з майбутнього та плани на минуле змагаються між собою по важливості. А ти взагалі стоїш осторонь - слухаєш гучну музику, наповнюєшся цією миттю, насолоджуєшся чимось.
Ти вже не впізнаєш себе в дзеркалі. Можливо, всьому вина поганий сон та велика кількість спиртного, а може й ні...
Йдучи вулицями вечірнього міста ти ще намагаєшся вловити прекрасне. Хоча, зазвичай, ти пробігаєш цим містом, навіть не піднявши голови до неба та не розправивши плечі.
А в середині ще десь відлунююється твій юнацький максималізм. Він і досі плює на всі свої-твої проблеми, відносячи всі буденні заморочки до розділу "Байдуже". Та і тобі на це також байдуже, бо ти і так радієш, що цей максималізм таки зумів дотягнути ще один день. І ніч.

А що я тут, оцим зимовим вечором? Сиджу під теплою ковдрою, в теплому халаті, та й просто - в теплі. І я думаю. Мені хочеться мріяти, та в голові якась каламуть - і мені теж байдуже.
Не аналізуюючи, не вдумуючись ні у що, я щодня пробігаю вулицями. З опущеними плечина та понурим носиком.

06:01 

Вже розходяться люди і з нашого життя...
Хтось піде, а тут все лишиться. І лише на якусь хвилину стане дуже погано в середині - потім мине. Тільки багато чого саме з нашого життя вже стає історією.

Вони померли - їх немає. Хто вони зараз - лише пам"ять. І то - мною незнана. Та все ж відчуття плинності аж надто розпирає. Аж надто...

05:37 

мені це важливо... він ВЖЕ одружений чоловік... я так і лишилися нічим....
Я дира для нього, може навіть просто ніщо. навіть не спогад...
а він - мій перший чоловік... перший...



Він вже чужий, назавжди...

02:49 

Так по дивному... І так непроавильно...
Жити придуманим життям, обігрувати в голові неіснуючі ситуації, бути поруч з чужими... і тільки мріяти...

Примітивний щоденник

главная