Це не6о! Боже ти мій, це небо…
Неосяжний простір… Мільярди мільярдних мільярдів сяючих вогників на чорному полотнищі. Що прекрасніше за вас? Що змістовніше? Мабуть, лише тиша, лише пустота…
Скільки ас під вами було? Ви бачили як добре, так і погане. Ви були свідками всього того, від чого так «никаємося» ми – прості люди.
І ось – моє свято – мій день народження. Колись мама мучилася цими ночами, вона плакала, кричала – бо я йшла й цей світ. Може не дарма були всі ті сльози, хто ж зна???
Ви зберігали спокій, так як і зараз. Тільки вже минули роки. Для вас – це мить, а для нас – велика частина нашого життя. Якщо я проживу ще хоча б тричі цю кількість років – то вже буде приводом для веселощів. Якщо ж ні – теж треба радіти, можливо, я вже буду серед вас.

О зорі! Мою душу ви зараз, певно, теж бачите. Бачите й чашку чаю на столі та дві цукерки поруч. А ще листи, книги, флешки, телефони, комп’ютери… Це саме те, що тримає нас тут. Це оті цепи, які приковують наші шиї до землі. Ми брязкаємо ними, тягнемо тяжкі камені за собою. Хоча й не всі тягнуть…

Я ж намагаюся. Хочу високо. Хочу до вас… Або хоча б бачити вас, але не випадково (так, як сьогодні). Хочу бачити і насолоджуватися.

Кличте мене, зорі! Тягни мене до себе магнітом, небо! Не покидайте саму отут.
Або хоча б попереджайте, коли будете кидатися одне одним – я приготую бажання. Постараюся навіть навчитися формулювати мрії у короткі речення.
Бо мені ж зараз в дорогу… З року в рік я все старша. І те, що декілька років тому здавалося таким далеким насправді вже дуже близько. Воно вже шепче у вухо, щоразу нагадуючи про те, що десь чекає мене.

Майбутнє… Зорі, а може ви і дійсно є нашим майбутнім? Може ми, оці, що ходять по Землі, насправді існуємо лише для того, щоб колись стати вами? Якщо це так – то я не проти.

Парадокс: спочатку згораємо тут, щоб потім вічно горіти там. І горіти, до речі, холодом…

З Днем Народження…